Вовк і семеро козенят

Ранок пахнув теплим молоком і м’ятою на підвіконні. Мудра Коза зав’язувала хустку біля дзеркальця, а семеро козенят сиділи рядочком на лаві: найстарше рівненько, найменше — догори копитцями.

— Я піду по капусту й солодкі корінці, — сказала Коза своїм м’яким, дзвінким голосом. — А ви дверей не відчиняйте, поки не почуєте мою пісеньку.

І вона заспівала: «Дзінь-дзелень, малі ріжки, чують мамині доріжки!» Козенята повторили хором, а найменше додало: — І ще чують пиріжки!

Коза пішла стежкою, де роса блищала, мов ґудзики з місячного світла. А біля ліщини стояв Вовк у старому капелюсі. Він був не страшний, а дуже голодний до чужих пиріжків і чужих дверей.

— Гм, — буркнув він. — Я теж умію співати. Тільки трохи... камінцями.

Він постукав у хатку: тук-тук-тук!

— Відчиняйте, козенятка, це ваша мама!

Найстарше козеня притисло вухо до дверей. Голос був грубий, наче горщик покотився сходами.

— Ні, — сказало воно. — У нашої мами голос дзвенить, а твій гуркотить.

І всі прошепотіли: «Дзінь-дзелень, малі ріжки, чують мамині доріжки!»

Вовк побіг до бджоляра й попросив краплю меду для горла. Потім до млина — припудрив лапи борошном. А ще знайшов соснову шишку й сказав їй: — Ти будеш моїм дзвіночком.

Шишка відповіла: — Я не вмію дзвонити, зате гарно мовчу.

Вовк знову постукав. Цього разу голос у нього був солодший.

— Дітоньки, відчиняйте, це мама з кошиком!

Середнє козеня подивилось у щілинку під дверима й побачило білу лапу.

— Лапа біла, а кроки не мамині, — прошепотіло воно. — Мама ступає: цок-цок-дзінь. А там: шурх-шурх-пих.

Найменше вже тягнулося до клямки, бо йому дуже хотілося корінців. Але найстарше обняло його за плечі.

— Почекаймо пісеньку.

І вони сказали вже сміливіше: «Дзінь-дзелень, малі ріжки, чують мамині доріжки!»

Тут Вовк образився на шишку, на борошно і навіть на власний капелюх. Він сів під вікном і тихенько зітхнув. А саме тоді повернулась Коза. Вона побачила сліди борошна, медову краплю на клямці й Вовка, що вдавав із себе кущ.

— Добридень, кущику, — сказала Коза. — Чи не бачив ти тут Вовка?

— Ні-і, — відповів кущ дуже вовчим голосом.

Коза усміхнулась і дзеленькнула срібним дзвіночком на кошику. Козенята відчинили двері тільки тоді, коли почули її справжню пісеньку.

— Дзінь-дзелень, малі ріжки, впізнали мамині доріжки! — заспівали вони.

Вовк почухав капелюх і сказав: — А мені можна хоча б капустяний листок?

Коза дала йому один великий листок і ще один — для чемного стуку наступного разу. Увечері в хатинці пахло юшкою, м’ятою і сміхом, а на дверях висів маленький ґудзик з місячного світла — щоб навіть тиша пам’ятала мамину пісеньку.