Котик і півник

Ранок пахнув пшоном і теплим димком. У маленькій хатинці під сосною котик варив кашу, а півник у червоних чобітках мів поріг хвостиком із пір’я.

— Ко-ко-ко, порядок люблю! — виспівував півник. — Крупинка сюди, пір’їнка туди, а сонечко — на вікно!

Котик узяв срібну ложку, що блищала, мов ґудзик із місячного світла, і сказав:

— Я піду по дрова. А ти, Півнику, дверей не відчиняй. Хто солодко співає, той не завжди пиріг несе.

Півник кивнув аж тричі. А ложка дзенькнула об миску: дзінь-дінь, не відчиняй, сиди тихенько, не зникай!

Котик пішов у ліс. Тільки хвіст його майнув між папороттю, як під вікном з’явилася лисиця. Руда, пухнаста, з торбинкою, де щось підстрибувало.

— Півнику-півнику, золотий гребінчику, виглянь на хвилинку! Я принесла горошину, що сама рахує до трьох.

— До трьох? — півник підскочив. — Я теж умію! Один, два, ко!

Ложка в мисці тихенько дзенькнула: дзінь-дінь, не відчиняй, сиди тихенько, не зникай.

Та півник був довірливий і цікавий. Він прочинив двері на ширину пір’їнки. Лисиця — шусь! — підхопила його та понесла стежкою.

— Ко-о-отику! — закричав півник. — Несе мене лисиця за темні ліси, за мокрі мости, у хатку без каші!

Котик почув крик, кинув дрова й побіг. За ним застрибала срібна ложка: дзень-дзелень по камінцях, дзень-дзелень по корінцях.

На галявині сидів їжак у жилеті з моху.

— Ти не бачив лисицю з півником? — спитав котик.

— Бачив, — фиркнув їжак. — Вона поспішала так, що загубила три хитрощі й одну реп’яшину. Біжи за дзвоном.

Котик побіг далі. Біля струмка жабка била лапкою по сосновій шишці.

— Я не вмію співати, — сказала вона, — але вмію стукати тривогу: тук-тук, рятуй друга, мій котику!

І знову ложка підхопила: дзінь-дінь, не зникай, друг почує — виручай!

Лисиця вже посадила півника у свою хатку й поставила перед ним порожню тарілку.

— Співай мені пісеньку, — попросила вона, — а я подумаю, чи не з’їсти кашу без каші.

Півник затремтів, але побачив у щілинці срібний блиск. То котик поклав ложку біля дверей.

— Я співатиму, — сказав півник тоненько, — тільки мені потрібен дзвін для приспіву.

Лисиця насупилась:

— Дзвін? У мене є тільки сковорідка, дві кісточки сливи й старий самовар, який каже “пих” замість “добридень”.

— Саме те! — гукнув котик з-за дверей і заграв на ложці, сковорідці та самоварі так весело, що хатка затанцювала: пих-дзінь, пих-дзінь!

Лисиця закрутилася, перечепилася через свою торбинку, а півник — плиг! — вистрибнув котикові на спину.

Додому вони верталися повільно. Півник мовчав, тільки міцно тримався за котикову шийку.

У хатинці каша ще була тепла. Котик налив її у дві миски, а срібну ложку поклав між ними, наче маленький місяць на столі.

— Завтра я дверей не відчиню, — сказав півник. — Хіба що тобі. І каші. Каші можна.

Котик муркнув:

— Каші можна.

За вікном лисиця чхнула від реп’яшини й пішла рахувати свої загублені хитрощі. А в хатинці тихо дзенькнула ложка: дзінь-дінь, не зникай, друг почує — виручай.