Три ведмеді

Ранок пахнув суницями й мокрою корою. Оленка йшла лісовою стежкою з кошиком, а на її черевичку сидів листочок, ніби зелений метелик. Попереду стояла хатинка: круглі вікна, димар у шапці моху, а на дверях висів дзвоник із жолудя.

— Я тільки гляну одним оком, — сказала Оленка своїм тоненьким, швидким голосом. — Одне око не рахується.

Двері самі рипнули: рип-рип, заходь, але думай. Усередині на столі стояли три миски каші. Велика парувала, середня пахла медом, маленька мала срібну ложечку з дзвоником. Оленка була голодна, як горобець після дощу. Вона взяла маленьку ложечку.

Дзінь-дзелень, ложечка дзень: чужа річ має свій день.

— Ой, ти ще й співаєш? — прошепотіла Оленка.

Ложечка відповіла дзвіночком: дзень! Оленка скуштувала кашу. Раз. Другий. Третій. На дні миски з’явилося сонечко з масла.

Потім вона побачила три стільці. Великий був як пеньок для короля, середній — як човник, а маленький стояв на кривій ніжці й ніби підморгував. Оленка сіла. Стільчик сказав: «Скрип!» — і ніжка підломилася.

— Ой-ой, я ж легенька! — обурилась Оленка. — Легша за хмаринку з кишенею!

З-під стільця викотився круглий ґудзик з місячного світла. Він світився навіть удень.

Дзінь-дзелень, стільчику дзень: чужа річ має свій день.

Оленка поклала ґудзик у долоньку й піднялася сходами. Там стояли три ліжка. Велике сопіло саме собі. Середнє пахло сіном. Маленьке мало ковдру в жовтих зірочках.

— Я тільки посиджу, — сказала Оленка. — Сидіти — не спати.

Але ковдра була м’яка, як теплий млинець. Оленка кліпнула раз, кліпнула два — і задрімала. Їй наснився комар у червоних чобітках, який умів рахувати шишки назад.

Тим часом до хатинки повернулися три ведмеді: тато Ведмідь із кошиком грибів, мама Ведмедиця з букетом м’яти й малий Ведмедик із сопілкою.

— У моїй каші сонечко зникло, — загув тато.

— Мій стілець зітхає, — сказала мама рівно й м’яко.

— А мій ґудзик місяця пропав! — пискнув Ведмедик.

Оленка прокинулась і сіла, тримаючи ґудзик у кулачку. Ведмеді стояли біля дверей, великі й теплі, як три бурі кожушки.

— Я… я хотіла тільки одним оком, — сказала вона. Голос її став маленький, без бігу. — А потім око потягло за собою руку, руку — ложечку, ложечка — кашу, а стілець сам скрипнув.

Малий Ведмедик нахилив голову.

— Мій стілець завжди скрипить перед важливими розмовами. Але ґудзик він загубив учора.

Оленка розкрила долоньку. Ґудзик з місячного світла мигнув.

— Я пришлю, — сказала вона. — Тільки голка в мене слухняна через раз.

Мама Ведмедиця дала їй голку з тупим носиком, тато тримав стілець, а Ведмедик грав на сопілці так: фіть-фіть, ніби чайник учився свистіти. Оленка пришила ґудзик до сидіння, а криву ніжку підперли гладенькою тріскою.

Дзінь-дзелень, хатинко, дзень: чужа річ має свій день.

На прощання Оленка поставила маленьку миску в мийницю, поклала ложечку рівно-рівно й погладила стільчик по спинці.

— Наступного разу постукаю, — сказала вона.

— Наступного разу ми покладемо четверту ложку, — відповів Ведмедик. — Але дзвоник нехай питає першим.

Оленка вийшла на стежку. Жолудевий дзвоник тихо хитнувся над дверима, а ґудзик з місячного світла світився на стільчику, наче маленьке віконце, яке радіє, що його не забули.