Морозко

Того ранку зима розсипала по селу цукровий іній, а маленька Маруся вийшла на ґанок так рано, що навіть півень ще думав, ким йому бути: будильником чи подушкою.

Маруся жила в хатині на краю села, де дим із комина піднімався рівно, мов сива нитка до неба. Вона була невеличка, але руки мала спритні: вміли вони і воду принести, і хліб накрити рушником, і стару лаву протерти так, що та починала тихенько блищати, наче згадувала молодість.

— Ой, Маруся, — зітхала сусідка тітка Ганна, зазираючи через тин, — ти ще й сніг підмітаєш?

— А він сам просився в купку, — усміхалась Маруся. — Лежав-лежав і зовсім розледачів.

Сніг під її мітлою справді складався слухняно, круглими білими хвилями. А вітер, що любив лоскотати людям носи, біля Марусі стишувався, бо йому було цікаво: як це дитина може співати, коли пальці мерзнуть?

Того дня мати попросила Марусю занести в лісову сторожку вузлик із пиріжками для старого лісника. Дорога була знайома: повз криницю, де лід мав сині очі, повз берези, що стояли в білих рукавичках, аж до стежки між ялинами.

— Іди поволі, — сказала мати. — Не біжи, бо зима любить підставляти срібні підніжки.

— Я з нею домовлюся, — відповіла Маруся. — Скажу: «Зимо, будь чемна, я несу пиріжки».

У лісі було так тихо, що чути було, як сніжинки сперечаються, котра з них красивіша. Маруся йшла, притискаючи вузлик до грудей, аж раптом побачила: стежка роздвоїлася. Ліворуч ішли знайомі сліди саней, праворуч — маленькі мерехтливі вогники, ніби хтось розсипав зорі просто на сніг.

— Дивина, — сказала Маруся. — Зорі вдень гуляють тільки тоді, коли загубили адресу.

Вона нахилилась, щоб придивитися, і почула тоненький голос:

— Не наступай! Я ще не досвітив!

На снігу лежала крихітна крижана іскорка з вусами, схожими на дві коми.

— Перепрошую, — чемно сказала Маруся. — Ти хто?

— Я? Я дорожній блиск. Показую шлях тим, хто не боїться дивитися під ноги.

Блиск підморгнув, і стежка праворуч засяяла ясніше. Маруся подумала про лісника, про пиріжки, що холонуть, і про те, що невідомі стежки не завжди ведуть у халепу: іноді вони ведуть туди, де комусь потрібна допомога.

Вона ступила праворуч.

Невдовзі між ялинами з’явилася галявина. Посеред неї стояв старий чоловік у кожусі, білому-білому, наче його зшили з ранкового туману. Борода в нього була довга, срібна, а очі — сині й уважні. Він сидів на пеньку й намагався пришити ґудзик до рукавиці, але нитка щоразу перетворювалась на бурульку.

— Хо-хо, — пробурмотів він. — Нитка вперта, голка сонна, ґудзик має власну думку. День удався.

Маруся відразу здогадалася, хто це. Але не злякалася. Морозко виглядав не страшним, а дуже заклопотаним, як дідусь, що загубив окуляри, хоча вони в нього на носі.

— Доброго дня, дідусю Морозку, — сказала вона. — У вас рукавиця сердиться?

— Сердиться? — перепитав Морозко густим голосом. — Вона не сердиться, вона філософствує. Каже: «Навіщо ґудзик, коли можна бути вільною?»

— А пальцям холодно без ґудзика, — відповіла Маруся. — Давайте я спробую.

Вона сіла поруч, подихала на нитку, щоб та стала м’якішою, і швидко пришила ґудзик. Потім витрусила сніг із Морозкових валянків, бо він, виявляється, наступив у замет і забув вийти.

— Ти не питаєш, чи дам я тобі подарунок, — сказав Морозко, примружившись.

— Я пиріжки несу, — відповіла Маруся. — Подарунки не люблять, коли їх тягнуть за рукав.

Морозко засміявся так, що з ялин посипався сніг, а одна ворона ображено каркнула:

— Кар! Я щойно зачіску зробила!

— Вибач, пані Вороно, — сказав Морозко. — Сміх не завжди ходить навшпиньках.

Та раптом галявина потемнішала. Не від страху, ні. Просто сонце сховалося за хмару, а разом із ним зникли мерехтливі вогники. Маруся озирнулася: стежки назад не було видно.

— Ой, — тихо сказала вона. — Лісник чекатиме.

— Лісник чекатиме, — кивнув Морозко. — А ось чайник у його сторожці вже сердиться. Чуєш?

І справді, здалеку долинуло тонке: «Пих-пих-пих! Я киплю не для краси!»

Маруся підвелася.

— Тоді треба йти.

— Але темно, — зауважив Морозко.

— Темно — це коли очі забули шукати світло, — сказала Маруся й підняла крижану іскорку, ту саму з вусами-комами. — Пане блиску, ви ще працюєте?

— Понаднормово, — гордо пискнув блиск. — Але за добре слово можу.

Він засвітився м’яко, як маленьке віконце в далекій хаті. І тоді Маруся побачила: на снігу проступили сліди — не її, не саней, а Морозкові великі круглі відбитки, що вели просто до сторожки.

Старий лісник зустрів Марусю біля дверей.

— А я вже думав, пиріжки заблукали й завели власне господарство, — сказав він, приймаючи вузлик.

— Вони трималися мужньо, — відповіла Маруся. — Тільки один пахнув так хоробро, що я мало не здалася.

У сторожці було тепло. Чайник пихкав, лісник різав пиріжки, а за вікном хтось тихенько постукав. Маруся відчинила двері — на порозі лежала невелика скринька з берести, перев’язана срібною ниткою.

Усередині був кожушок, легкий, мов хмаринка, теплий, мов мамина долоня. Поруч лежали рукавички, а на них — крижаний ґудзик, той самий, пришитий Марусею, тільки тепер він світився зсередини золотим вогником.

На кришці було написано: «Тій, що вміє зігрівати працюючими руками».

Маруся торкнулася кожушка, і їй здалося, що він пам’ятає все: мітлу на ранковому снігу, чемне слово до блиску, ґудзик на рукавиці, дорогу крізь ліс. А надворі Морозко провів пальцем по шибці й намалював квітку з льоду — таку тонку, що вона була схожа на застиглу пісню.

Коли Маруся поверталася додому, ніч уже засвітила першу зорю. Дівчинка йшла в новому кожушку, а її сліди на снігу не зникали відразу: вони ще довго тремтіли теплим світлом, ніби сама зима запам’ятала, куди ступала добра праця.