За щучим велінням

Того ранку, коли мороз намалював на вікнах такі ліси, що в них могли заблукати навіть сни, Омелько пішов по воду з двома відрами й однією великою думкою: добре було б, якби робота сама знала дорогу.

Він жив у маленькій хаті на краю села, де піч буркотіла, наче стара тітонька, а сніг за порогом скрипів: «Не поспішай, не поспішай». Омелько був не ледачий зовсім-зовсім, просто вмів мріяти так широко, що руки іноді забували, для чого вони виросли.

— Омельку, води принеси, — сказала мати, поправляючи хустку. Голос у неї був м’який, але такий, що навіть ложки в миснику слухалися.

— Принесу, — відповів Омелько. — Тільки нехай відра не сваряться дорогою.

Відра, звісно, мовчали. Але Омелькові здалося, що ліве трохи образилося.

На річці лід був прозорий, наче віконце до іншого неба. Омелько опустив відро в ополонку — і раптом у воді блиснуло срібло. Не монета, не ложка, не місячний уламок, а щука: гостроноса, поважна, з очима, у яких плавали цілі зимові казки.

— Пусти мене, Омельку, — сказала вона голосом, схожим на дзвін крижинки в склянці. — А я тобі слово дам.

— Яке ще слово? — здивувався Омелько. — У нас слів повна хата: «підмети», «принеси», «не забудь».

— Моє слово чарівне, — сказала щука. — Скажеш: «За щучим велінням, за моїм хотінням» — і станеться те, чого попросиш.

Омелько примружився.

— А якщо я попрошу, щоб відра самі додому пішли?

— Підуть, — кивнула щука. — Тільки пам’ятай: бажання має серце. Яке серце — така й дорога.

Омелько чесно почув тільки першу половину, бо друга була надто схожа на мамині важливі слова. Він пустив щуку, набрав води й урочисто прошепотів:

— За щучим велінням, за моїм хотінням, ідіть, відра, самі додому!

Відра підстрибнули, вклонилися одне одному й рушили стежкою. Ліве йшло поважно, праве — пританцьовувало, розхлюпуючи дрібні діаманти води.

Село ще ніколи не бачило, щоб відра йшли без людини. Пес Барсик загавкав так здивовано, що сам себе перебив. Баба Палажка витягнула з печі пиріг і забула, навіщо тримає його в руках.

— Дивина! — сказала вона. — Відра розумніші за мого кота.

— Няв, — відповів кіт з підвіконня таким тоном, ніби вів таємну нараду з королями.

Омелько йшов позаду й почувався важливим, як ґудзик на святковій сорочці. Йому сподобалося, що всі дивляться. Дуже сподобалося.

Тож він захотів іще.

— За щучим велінням, за моїм хотінням, нехай санчата самі возять мене селом!

Санчата вискочили з-під повітки, підхопили Омелька й помчали вулицею. Вітер заспівав у вухах, хати хитнулися, кури розбіглися, а одна ворона сердито крикнула:

— Кар! Це не їзда, це неповага до повітря!

Омелько сміявся. Санчата об’їхали криницю, городи, сільську раду і ледь не заїхали в бабин тин. Омелько встиг прошепотіти нове веління, і санчата стали. Тин похитався, але вистояв із гідністю старого дідуся.

Тільки біля криниці стояла маленька Марічка з порожнім глечиком. Вода з її глечика розлилася, коли санчата пролетіли повз.

— Я не хотів, — сказав Омелько.

— Хотів кататися, — тихо відповіла Марічка. — А про мій глечик твоє хотіння не знало.

Її слова впали в сніг не голосно, але глибоко.

Увечері Омелько сидів на печі й дивився, як полум’я лиже поліна рудими язичками. Чарівне слово лежало в нього під язиком, мов цукерка, яку шкода розкусити.

— Мамо, — спитав він, — якщо бажання може все, то чому після нього інколи стає трохи тісно в грудях?

Мати замислилася й відповіла:

— Бо груди — це хата для серця. Коли серце росте, старі стіни тріщать.

Омелько нічого не сказав. Він узяв Маріччин глечик, який тріснув від падіння, і поніс до майстра Гната.

Гнат мав вуса, схожі на два знаки питання, і говорив коротко, наче цвяхи забивав.

— Склеїмо, — сказав він. — Але тріщина пам’ятатиме.

— А якщо чарівно? — прошепотів Омелько.

— Чарівно — це коли не видно роботи, — буркнув Гнат. — А добре — коли видно турботу.

Омелько вийшов надвір. Над селом висів місяць — тонкий, як срібна луска. І раптом йому здалося, що десь під кригою щука слухає.

Наступного ранку Омелько знову прийшов до ополонки. Він не взяв ні санчат, ні відер, ні великого гонору. Тільки тріснутий глечик і теплу хустку для Марічки, бо мороз щипав щоки, наче хотів перевірити, чи вони справжні.

— Щуко, — покликав він. — Ти тут?

Вода ворухнулася, і срібна голова з’явилася біля краю.

— Тут, — сказала щука. — Твоє бажання вже навчилося ходити тихіше?

Омелько почервонів.

— Я хочу, щоб Маріччин глечик став цілий. І щоб вода в ньому була чиста. І щоб... — він зам’явся, — щоб я сам доніс його додому, бо ноги мені теж для чогось дані.

Щука довго дивилася на нього. Потім усміхнулася так, як можуть усміхатися тільки риби: майже непомітно, зате всією водою.

— Кажи.

Омелько вдихнув.

— За щучим велінням, за моїм хотінням, нехай глечик стане цілий для Марічки.

Тріщина на глечику не зникла. Вона засвітилася тоненькою золотою ниткою, наче хтось пришив до глини промінчик сонця.

— Чому вона лишилася? — здивувався Омелько.

— Бо тепер це не рана, — сказала щука. — Це пам’ять, яка не колеться.

Омелько ніс глечик обережно, двома руками. Вода всередині тихенько хлюпала, ніби вчила колискову. Марічка відчинила двері й спершу подивилася на глечик, потім на Омелька.

— Він красивий, — сказала вона. — Наче в ньому живе блискавка, яка вирішила бути доброю.

— Це не я, — почав Омелько.

— Ти, — перебила мати з-за столу. — Бо попросити можна по-різному.

Того дня Омелько ще користувався щучим словом. Він попросив, щоб у баби Палажки не підгорів пиріг, щоб у Гната знайшовся загублений молоток, а щоб відра йшли самі — уже не просив. Йому раптом сподобалося чути, як вони дзенькають у його руках.

Увечері село світилося вікнами, мов жменя теплих горіхів. А на Маріччиному глечику золота тріщина ловила світло й повертала його назад — маленькою доріжкою, по якій навіть диво могло прийти додому не гордим, а добрим.